Роботу присвячено українським емігрантам, які за умов багатоетнічного оточення зуміли зберегти українську мову, народні звичаї, культурні, мистецькі, побутові традиції, зрештою, свою національну самобутність та емоційну прив'язаність до історичної батьківщини. Проаналізовано джерела та етапи формування української діаспори, а також типологію основних діаспорних поселень українців. Значну увагу відведено питанням розселення та самоорганізації української діаспори в США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Австралії, Данії, Іспанії, Румунії, Польщі та колишній Югославії; в пострадянських країнах - Росії, Молдові, Вірменії, Грузії, Естонії, Латвії, а також в Азії та Африці. По-новому розкрито роль української діаспори, висвітлено нові тенденції впливу на її розвиток та розкрито політику Української держави щодо зарубіжних українців.

Висвітлено теоретичні засади та дослідницький інструментарій етносоціології, її галузей, суміжних наукових дисциплін. Розглянуто феномени етносу, нації, процеси етногенезу, етнокультурні явища, форми та стратегію міжетнічної взаємодії, міграції, державну етнополітику. Розкрито етносоціологічні терміни та поняття.

Освещены теоретические принципы и исследовательский инструментарий этносоциологии, её областей, смежных научных дисциплин. Рассмотрены феномены этноса, нации, процессы этногенеза, этнокультурные явления, формы и стратегию межэтнического взаимодействия, миграции, государственная этнополитика. Раскрыты этносоциологические термины и понятия.

Розглянуто феномен міжетнічної інтеграції, чинники та перспективи етноінтеграційних процесів у сучасному українському суспільстві. Запропоновано модель міжетнічної інтеграції для України, розкрито її тенденції та значущі показники: етнічну толерантність, етнокультурну дистанцію, мовну компетентність, правову захищеність етнічних спільнот, міжетнічні сім'ї тощо.

Рассмотрен феномен междуэтнической интеграции, факторы и перспективы этноинтеграционных процессов в современном украинском обществе. Предложена модель междуэтнической интеграции для Украины, раскрыты её тенденции и значащие показатели: этническая толерантность, этнокультурная дистанцию, языковая компетентность, правовая защищённость этнических сообществ, междуэтнические семьи и др.

За структурним принципом наведено відомості про українську етнонацію, національні меншини та спільноти з невизначеним статусом, а також представників окремих етносів та їх групи, які є в Україні. Для кожної спільноти вміщено інформацію щодо її загальної чисельності та розселення в світі, генеалогії мови. Проаналізовано дані перепису 2001 р. про національний склад населення, мову спілкування, освіту.

С учетом структурного принципа приведены сведения об украинской этнонации, национальных меньшинствах и общностях с неопределенным статусом, а также представителях отдельных этносов и их групп, представленных в Украине. Для каждой общности помещена информация о ее общей численности и расселении в мире, генеалогии языка. Проанализированы данные переписи 2001 г. о национальном составе населения, языке общения, образовании.

Висвітлено політичні процеси серед української еміграції у Європі та на українських землях у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини у період між двома світовими війнами. Проаналізовано політичні течії міжвоєнної української еміграції, розкрито їх ідейні засади та описано моделі державотворення. Розглянуто питання визначення міжнародно-правового статусу західноукраїнських земель, розвитку української суспільної та політико-партійної структури у Галичині, на Волині, Буковині та в Закарпатті.

Освещены политические процессы среди украинской эммиграции в Европе и на украинских землях в составе Польши, Румынии и Чехословакии в период между двумя мировыми войнами. Проанализированы политические течения междувоенной украинской эммиграции, раскрыты их идейные основы и описаны модели развития государства. Рассмотрены вопросы определения международно-правового статуса западноукраинских земель, развития украинской общественной и политическо-партийной структуры в Галиции, на Волыни, Буковине и в Закарпатье.

Висвітлено проблеми феномену української діаспори. Розглянуто питання історичного розвитку та правового становища українців у ряді держав поселення, а також їх взаємозв'язок з Україною. Проаналізовано законодавче забезпечення прав національних меншин у Румунії, а також прав українців, що проживають у даному регіоні, на свободу думки, совісті та створення національно-культурних організацій.

Освещены проблемы феномена украинской диаспоры. Рассмотрены вопросы исторического развития и правового положения украинцев в ряде государств поселения, а также их взаимосвязь с Украиной. Проанализировано законодательное обеспечение прав национальных меньшин в Румынии, а также прав украинцев, проживающих в данном регионе, на свободу мысли, совести и создание национально-культурных организаций.

Розглянуто структуру українського етносу та особливості його взаємодії з навколишнім середовищем. Проведено дослідження закордонного українства як історичного та соціального феномену. Встановлено причини виникнення української еміграції та розглянуто її основні етапи. Проаналізовано співвідношення між категоріями "закордонне українство" - "українська діаспора". Наведено характеристику автохтонних українських спільнот у пострадянських державах та країнах Східної Європи. Розглянуто чисельність, проблеми становлення, організацію, громадсько-культурне життя та перспективи розвитку західної та східної української діаспори. З'ясовано основні причини та напрями сучасних міграційних потоків з України. Охарактеризовано кваліфікаційний склад та освітній рівень трудових мігрантів, розглянуто проблеми їх інтеграції у суспільне життя країн перебування та взаємодію з давнішніми українськими поселенцями. Встановлено правовий статус закордонних українців. Досліджено історію розвитку системи міжнародного захисту прав національних меншин. Висвітлено проблеми їх расової дискримінації у політичній, економічній та культурній сферах. Розглянуто особливості формування та реалізації державної політики України щодо закордонного українства.

Рассмотрена структура украинского этноса и особенности его взаимодействия с окружающей средой. Проведено исследование зарубежного украинства как исторического и социального феномена. Установлены причины возникновения украинской эммиграции и рассмотрены ее основные этапы. Проанализировано соотношени между категориями "зарубежное украинство" - "украинская диаспора". Приведена характеристика автохтонных украинских сообществ в постсоветских государствах и странах Восточной Европы. Рассмотрена численность, проблемы становления, организация, общественно-культурная жизнь и перспективы развития западной и восточной украинской диаспоры. Установлены причины и направления современных миграционных потоков из Украины. Охарактеризован квалификационный состав и образовательный уровень трудовых мигрантов, рассмотрены проблемы их интеграции в общественную жизнь стран пребывания и вопросы взаимодействия с давними украинскими поселенцами. Установлен правовой статус зарубежных украинцев. Исследована история развития системы международной защиты прав национальных меньшинств. Освещены проблемы их расовой дискриминации в политической, экономической и культурной сферах. Рассмотрены особенности формирования и реализации государственной политики Украины относительно зарубежного украинства.

Висвітлено проблеми формування понятійно-категоріальної системи публічного управління та концептуальні підходи до формування понятійного апарату в даній сфері, значення понятійно-категоріального апарату для теорії та практики державного управління (ДУ). Розкрито сутність та тенденції розвитку термінологічної системи ДУ, історико-генетичну природу термінологічного забезпечення публічного адміністрування з джерел адміністративного права. Розглянуто питання формування інтегрованих систем публічного управління в контексті європейського вибору.

Визначено пріоритетні напрями державної політики у сфері розвитку соціального діалогу (СД) в Україні, метаморфози соціального партнерства і СД у пострадянський період. Проаналізовано роль науки та галузевої освіти у розвитку СД, національної служби посередництва і примирення в системі СД. Розглянуто питання науково-освітнього забезпечення розвитку СД у державному управлінні, підготовки державно-управлінських кадрів у контексті розвитку СД з громадськими організаціями.

Розглянуто соціогуманітарну сферу як об'єкт державної політики, показано її місце в життєдіяльності суспільства. Розкрито сутність державної соціальної політики, її типи і моделі, особливості за умов глобалізації. Висвітлено зміст, мету, завдання, напрями, принципи та пріоритети державної соціальної політики на сучасному етапі. Проаналізовано державну політику у сфері розвитку трудового потенціалу суспільства, а також ринку праці та зайнятості населення, слоціального діалогу. Досліджено пріоритети державної політики у сфері соціального захисту населення, а також її особливості щодо розвитку духовних цінностей, формування єдиного гуманітарного простору в Україні.

Розкрито природу та еволюцію ідей соціального діалогу, особливості формування та реалізації соціального діалогу в державному управлінні. Висвітлено інституціональну структуру соціального діалогу в державному управлінні України. Охарактеризовано форми та механізми здійснення соціального діалогу у сфері соціально-трудових відносин. Обгрунтовано місце та роль соціального діалогу у врегулюванні трудових спорів.

Висвітлено становлення, сутність та структуру суспільного інституту соціальної політики, наголошено на важливості його адаптації до стандартів ЄС. Проаналізовано новітні стратегії зайнятості на ринку праці України. Розглянуто сучасні тенденції та стратегії зайнятості населення на ринку праці, а також міжнародні стратегії розвитку ринку праці. Досліджено соціальний діалог (СД) у системі європейського врядування. Висвітлено стандарти європейського СД в соціогуманітарній сфері. Обгрунтовано становлення інституту СД в Україні. З'ясовано передумови модернізації системи соціального захисту населення. Охарактеризовано пенсійну систему як складову соціальної безпеки суспільства. Визначено теоретичні домінанти побудови та реформування пенсійної системи. Вивчено сучасний стан і проблеми вітчизняної пенсійної системи. Узагальнено досвід розвитку та гармонізації пенсійних систем зарубіжних країн. Проаналізовано питання формування активної політики доходів та добробуту населення як економічної основи самореалізації особистості протягом усього життя. Визначено основні напрями удосконалення системи соціального захисту з метою її адаптації до демографічних змін. Показано роль культури в розвитку сучасного суспільства. Обгрунтовано значення культурної політики як ресурсу модернізаційної стратегії Української держави. Досліджено ідентичність як соціокультурний феномен і чинник соціального розвитку.

Розглянуто сутність, теоретико-методологічні засади, основні напрями та механізми реалізації соціальної і гуманітарної політики. Висвітлено ставнолення інституту соціальної політики. Розкрито соціальні й гуманітарні права людини та функції держави щодо їх забезпечення. Подано інформацію щодо аналізу державної політики у сферах праці, регулювання доходів, соціального захисту, надання соціальної допомоги, пенсійного забезпечення населення тощо. Приділено увагу з'ясуванню політики держави у відповідь на виклики демографіного старіння населення, державного регулювання трудової міграції, соціальному діалогу в системі євроінтеграційних цілей соціальної політики України. Розкрито загальнонаціональні пріоритети та регіональні особливості гуманітарної політики в Україні.

Розкрито історичні передумови та джерела формування державних підходів до розвитку гуманітарної сфери в Україні, починаючи від княжих часів і закінчуючи періодом української державності в 1917 - 1920 рр. Узагальнено, зокрема, результати діяльності центральних органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення єдиної державної політики в галузі культурного будівництва на території Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Звернено увагу на особливості розуміння тодішньою управлінською елітою ролі духовності в процесах креативної розбудови національної державності, висвітлено пріоритетні напрями конкретних зусиль влади в цій царині.

Проаналізовано проблематику та стан розвитку системи державної політики у сфері культури у добу національно-визвольної боротьби 1917 - 1920 рр. Узагальнено, зокрема, результати діяльності центральних органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення єдиної державної політики в галузі культурного будівництва на території Української Народної Республіки (УНР), Української Держави гетьмана П. Скоропадського та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Зосереджена увага на особливостях розуміння тодішнім управлінським істеблішментом щодо ролі духовності в процесах креативної розбудови національної державності, висвітлено пріоритетні напрямки конкретних зусиль влади у цій царині.

Наведено близько 1 000 термінів, що стосуються публічного управління - діяльності, пов'язаної з реалізацією державної політики в різних сферах суспільного життя через системи органів публічного врядування, суб'єктів громадянського суспільства, фізичних осіб.

Обгрунтовано пропозиції з оптимізації державної соціогуманітарної політики та окреслено напрями вдосконалення шляхів, механізмів, інструментів державного управління соціогуманітарною складовою суспільного розвитку в Україні в контексті інтеграції та консолідації українського суспільства. Розглянуто підготовку нормативно-правових документів з питань державного регулювання соціогуманітарної складової суспільного розвитку в Україні.

На прикладі України висвітлено сутність та особливості формування й розвитку найпоширеніших колективних ідентичностей - родової, регіональної, соціоекономічної, релігійної, етнічної, національної. Особливу увагу приділено аналізові етнічної, релігійної та національної ідентичностей, які відіграють головну роль у становленні самобутності та суб'єктності українського суспільства та Української держави. Порушено проблеми подолання конфлікту ідентичностей у системі пріоритетів соціогуманітарного розвитку України.

Проаналізовано сучасну міжнародну та вітчизняну практику вимірювання соціального розвитку, яка засвідчує наявність феноменальної різноманітності підходів залежно від міри комплексності, методики оцінювання, функціонального призначення, розуміння сутності соціального розвитку. Розкрито трансформацію концептуальних засад вимірювання соціального розвитку, зумовлену розширенням спектра його ключових аспектів: від оцінки рівня матеріальної забезпеченості та задоволення базових потреб до вимірювання неформальних соціальних інститутів. Обгрунтовано доцільність застосування інтегрованого підходу у процесі розробки національної системи оцінки соціального розвитку регіонів та здійснення відповідних міжрегіональних зіставлень. Доведено необхідність розробки нової методології вимірювання соціального розвитку регіонів, створення системи індикаторів, покликаних стати зручним інструментом аналізу регіональних проблем та вироблення відповідних управлінських рішень, надати можливість коригувати дії держави і суспільства.